Полная версия

Главная arrow Этика и эстетика arrow Етика – філософське вчення про моральність і мораль

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   СОДЕРЖАНИЕ   >>

Етика ХХ століття

Етичні шукання в екзистенційній філософії. Виникла в 20-і роки. Ця "філософія існування" (від лат. ехistentia -- існування) особливу популярність набула після другої світової війни. Її найбільш відомими представниками є М.Хайдеггер і К.Ясперс у Німеччині; Ж.-П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель у Франції, а предтечами -- С.Кьєркегор (Данія); Н.Бердяєв, Л.Шестов (Росія). Екзистенційна філософія неоднорідна і суперечлива, проте можна коротко описати її більш-менш загальний етичний контекст.

Протиставленість екзистенціального світогляду попередній етичній традиції виявляється у багатьох напрямах. Насамперед, слід зазначити його тематичну своєрідність, тобто виняткову зосередженість на смисложиттєвій проблематиці (доля людини, смерть, смисловтрата, вибір, провина і т.д.). Істинність у цьому процесі філософської творчості пов'язується із суб'єктивними станами свідомості, відбитими в почуттях, емоційних переживаннях переважно негативного спектру (розпач, страх, тривога, нудьга, відраза і т.д.). Треба "як би застати свідомість на місці злочину" (Сартр), тобто зафіксувати емоційний стан до його теоретичного осмислення. Лише в такому випадку "переживання перетвориться у свого роду "оглядове віконечко", через котре буде видний світ, яким він є" (22; 289). Що ж змогли побачити екзистенціалісти через це "віконечко"?

Засуджена перебувати в історії, зміст якої розгадати неможливо, закинута у незбагненний, абсурдний, катастрофічний світ, позбавлений прийнятної ціннісної визначеності, людина змушена в пошуках безумовного орієнтира відвернутися від відносних достовірностей історичної реальності і звернутися до глибин власного "я". У явищах свого живого досвіду, у переживаннях і настроях вона може знайти їхню якусь внутрішню основу, що становить його "самість", тобто екзистенцію. Вона виступає як первинна, непорушна цінність, що визначає людську долю, сенс життя, щастя або нещастя, творчість; що дозволяє протистояти деформуючим впливам соціуму і виконувати своє призначення -- "вибирати себе". Як би конкретно не інтерпретувалося представниками екзистенційної філософії це центральне поняття в зв'язку з сутністю людини, загальний контекст очевидний: людина "кинута у світ" без який-небудь загальної, наперед визначеної сутності, вона самостійно діє в процесі існування. Причому осягається ця таємнича реальність внутрішнім відчуттям, що володіє самоочевидністю і не потребує раціональних доказів, розкривається в безупинно триваючому життєвому відновленні та становленні.

Таким чином, екзистенціалізм прагне зняти опозицію "суб'єкт - об'єкт", у рамках якої визначалася класична етика, виявити більш пластичну форму відносини людини до світу взагалі й до світу моралі, засновану на інтуїтивному співпереживанні та причетності. У зв'язку з цим здійснюється постановка проблеми тілесності. Марсель, наприклад, думав, що екзистенція "будується за типом мого тіла", тобто емоційно-почуттєва вплетеність людини в навколишнє дозволяє їй переживати будь-яку ситуацію як "продовження власного тіла".

Етична складового екзистенціалізму пов'язана також із уявленням про двозначне положення людини, роздвоєності його буття на справжнє і несправжнє. Сфера несправжнього - це світ загального, що пропонує особистості визначені ролі, і тому ворожа їй. Дійсність - це екзистенційне буття, виявлення "самості", індивідуальності. Відповідно до цього, моральний "простір" також роздвоєний, його дійсність припускає "бунт за повернення індивідуальності", власне твердження моральних цінностей, протистояння загальнозначущим імперативам.

Справжні моральні цінності винятково унікальні, в індивіда немає ніякої зовнішньої опори в їхньому виборі й реалізації, тому він залишається наодинці із собою: "у дійсності усе відбувається між мною і мною самим" (Марсель). Можна, звичайно, вибрати несправжнє буття і "застигти в образі персонажа" (Сартр), Але той, хто розуміє моральну ущербність такого вибору, відкидає лицемірні умовності соціуму і ризикує зануритися в таємничі глибини самості. Саме ризикує, тому що ніяких гарантій на благополучний результат очікувати не доводиться; більш того, тільки найбільшим стражданням страшні "прикордонні ситуації" (на грані життя і смерті) найбільше адекватно проясняють зміст екзистенції. Не залишаючи надій на скільки-небудь комфортну, затишну улаштованість, екзистенціалізм гранично загострює трагізм людського існування, протиставляючи його не тільки "безрозсудному мовчанню світу" (Камю), а й розпачу з приводу безглуздості будь-якої конкретної ситуації.

Вихідним принципом людського існування є воля, з приводу якої екзистенціалізм представляє чимало цікавих, хоча і спірних ідей. Насамперед, підкреслюється нерозривна єдність екзистенції і волі: самотворення можливе лише як звільнення від всіх зовнішніх впливів. "Людина -- це і є воля", -- стверджує Сартр. Моральне життя -- "безупинно триваюче відновлення" (Гуссерль), у якому не можна поставити крапку, тому "остаточної" людини немає, їй завжди ще тільки можна "зробитися собою". Воля, відповідно, ніколи не може бути вичерпана, реалізована цілком, вона безмежна, непередбачена, вона є "постійно відновлюваною обов'язковістю переробляти своє "я" (Сартр).

Цілком надана сама собі, вільна людина є автором своєї долі і несе за неї відповідальність. Тема відповідальності споконвічно вплетена в міркування екзистенціалістів із приводу волі. Якщо людина "робить себе", то тим самим приймає на себе відповідальність за все, що відбувається: будь-які події, у які я залучена, є мої події, отже, я за них відповідаю. Тотальна відповідальність особистості породжує безліч парадоксів. Так, наприклад, засуджуючи німецьку окупацію Франції, Сартр визнає свою відповідальність за неї. Тягар глобальної відповідальності, що звалюється людиною на свої плечі, породжує постійне почуття провини і збільшує відчуття туги і тривоги.

Тривога взагалі постійний супутник процесу вільного самоздійснення. Цей дуже складний стан людського духу описується екзистенціалістами по-різному: острах волі (Кьєркегор), "схоплювання ніщо" (Хайдеггер), спосіб буття волі (Сартр) і т.д. Закинута у далекий, ворожий світ, приречена на протистояння йому і своїй несамості, приймає вантаж самотності і відповідальності, людина до того ж відчуває проблематичність становлення своєї екзистенції, тому що воля завжди є "зона ризику", її наслідки неможливо "прорахувати". Зрозуміло випливає з такого стану трагічне почуття тривоги, рятування від якого неможливе і не потрібне, оскільки тривога, крім усього іншого, свідчить про заклопотаність особистості своєю дійсністю і допомагає "намацувати" шлях до неї.

Воля виявляється у виборі, це одне й те ж: "Воля є воля вибору" (Сартр). У цій проблемі можна розрізнити дві взаємозалежні складові: вибір взагалі, тобто вибір себе, і ситуативний. Ухилитися від вибору неможливо: "я вільний вибрати те або інше, але я не можу позбавити себе від вибору" (Сартр), -- що зайвий раз підкреслює "приреченість" бути вільним. Глибокий вибір, що визначає життєву стратегію та долю людини, робиться "без точки опори" і, по суті, безпричинний, за винятком пов'язаності з екзистенцією. Тому некоректно говорити про різні рівні волі і її змістовне наповнення: дозволено все, оскільки тільки я сам є підставою задуму, що обирається, або способу його здійснення.

Однак реальна людина не може бути цілком ізольованою від зовнішніх обставин, тому волю вона виявляє усередині конкретної ситуації, пропонованої ззовні. Якщо немає можливості вибору самої ситуації, можна вибрати відношення до неї: прийняти як "своє", відкинути, упокоритися. Відсутність загальнозначущого критерію розрізнення добра і зла приводить до відомої виправданості будь-якого змісту вибору, що підкреслює імморалістичну спрямованість екзистенціалізму. Позбавляється змісту зовнішня оцінка якого-небудь учинку, тому що "погляд з боку" далекий суб'єктові волі, не повинний впливати на його унікальний вибір і не має права на оцінююче судження. Більш того, вкрай утруднена і самооцінка, оскільки реалізований у виборі "стрибок у невідомість" (Ясперс) може бути зовсім абсурдним, а дія може передувати всякій мотивації, обумовленій "заднім числом". Проте, екзистенціалісти не вважають волю абсолютною "вільністю робити усе, що хочеш" (Сартр), апелюючи до совісті, призначення якої -- проникати в самі таємні куточки людської душі, спонукуючи неї до максимально відвертих виявлень. Критерієм вибору, таким чином, виступає гранична щирість екзистенціальних поривів і готовність прийняти на себе відповідальність за все, що відбувається.

Новий, "зовсім особливий" зміст звичних для етики понять, незвичайна постановка проблем, заклопотаність внутрішньою "автентичністю" людини привернули до екзистенціалізму представників філолофсько-етичного знання. Однак глибинна суперечливість, розмитість обрисів і, особливо, практична адаптація ідей екзистенціалізму привели до його кризи і загибелі як самостійної філософської течії. Проте ідейний вплив "філософії існування" не втрачено донині.

 
Перейти к загрузке файла
<<   СОДЕРЖАНИЕ   >>